Людмила Гурченко

Дмитрий Павленко , 6 декабря 2010 в 07:22

Людмила Гурченко: «Моя єдина і справжня батьківщина – Україна»

по матеріалам "УНІАН"

– Колись я від`їджала з маленького міста Харкова, що було тоді провінційним. До дому вперше під’їхало таксі, в яке мій батько загрузив акордеон і валізу книг. Я їхала в Москву, якесь невідоме величезне місто, де немає взагалі нікого знайомого. Батько сказав: “Льоля, ти їжджай сама, бо я заплачу і все зіпсую”, – розповідає Людмила Гурченко в Києві крізь сльози. – Таксі поїхало, а він стояв, я навіть бачила білу хустину, яка мерехтіла й уого руках, а поряд з ним сидів кіт Мурат з облізлим хвостом і дворовий пес Тобік... І я тоді пообіцяла, що зроблю все, аби мій батько мною пишався. Загалом я його не підвела. Можна було б зробити і краще, але як вийшло, так вийшло.

А вийшло так, що відома актриса, заслужена артистка СРСР Людмила Гурченко відсвяткувала своє 75 день народження новим фільмом «Строкаті сутінки», у якому вона виступила сценаристом, режисером і виконала головну роль. Для Людмили Марківни цей фільм став 96-им. Тож, вона впевнено наближається до наступного ювілею – як вікового, так і творчого.

Прем`єрний показ стрічки «Строкаті сутінки» відбувся у кінотеатрі «Україна» 25 листопада. Сама зірка теж приїхала поспілкуватися зі своїми прихильниками і пресою.

– Моя єдина і справжня батьківщина – Україна, – заявляє Людмила Гурченко, і ніби як на доказ цього починає емоційно декламувати чистою українською мовою «Сон» Шевченка:

– …Хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

– Хіба це можливо забути? Це неможливо з чимось порівняти... Є російське слово “человечность”, а є українське, надзвичайне, котре я намагаюсь привити і в Росії – “людяність”.

Ту саму людяність Людмила Марківна намагалась продемонструвати глядачам «Строкатими сутінками». За її словами, фільм мав зовсім невеликий бюджет, і мав на меті демонструвати не спецефекти як у “Аватарі” чи “Гаррі Поттері”, а просто людські стосунки й музику. У стрічці немає планів утеч, вибухів чи погонь. “Строкаті сутінки” – ностальгічна стрічка, котра ніби оплакує давно минулі часи й все ж дарує надію, що хай минуле залишеться минулим, але в майбутньому нас може чекати ще чимало приємних сюрпризів.

За сюжетом одного дня, у двері відомої актриси Анни Дмитрівни стукає сліпий піаніст Олег, котрий приїхав з самого Вороніжа заради того, щоб вступити в консерваторію. Спочатку Анна не розуміє, звідкіля взагалі взявся цей талановитй 18-річний хлопець, але згодом згадує – багато років тому під час своїх гастролей у Воронежі вона чула його виступ у спеціалізованому інтернаті для дітей з вадами зору. Саме тоді вона пообіцяла допомогти Олегу, залишивши свою адресу. Тож, настає час виконувати обіцяне. Але все не так просто – у консерваторію хлопця брати не хочуть, виправдовуючись тим, що там не створено спеціальних умов для сліпих.

Дмитро Курбасов, котрий і виконав роль незрячого піаніста Олега, ще до “Строкатих сутінок” устиг заявити про себе головною роллю у фільмі-переможці Першого Одеського міжнародного кінофестивалю “Дітям до шістнадцяти...”. Щоправда цього разу йому дістався більш складний образ. Піаніст Олег нестриманий, але талановитий, імпульсивний, але відданий своїм друзям. Знаючи, що можна в будь-який момент зробити операцію на очах, що дозволила б йому хоч частково побачити цей світ, він боїться йти на такий крок – адже це, швидше за все, спричинить утрату абсолютного слуху, а як наслідок і музики, котра допомагала йому виживати стільки років. Уперше він заграв на фортепіано у віці трьох років, почувши мелодію по радіо і намагаючись її відтворити.

Натомість образ актриси Анни Дмитрівни сповнений легкого романтизму та оптимізму. У своїй квартирі вона зберігає всі частинки свого минулого, солодкого та гіркого водночас. Глядач у ході подій дізнається, що актриса двічі втрачала коханих чоловіків – уперше це був син, котрий повністю ізолював її життя від свого, вдруге – відомий піаніст, що покинув її заради кар’єри в Канаді. Саме завдяки Олегу вона примушує себе подивитись минулому в обличчя і зустріти його якщо не з посмішкою, то з високо піднятою головою. Як результат – з сином стосунки налагодились, онука знову має можливість бачити бабусю, а колишнє кохання в обличчі піаніста Бєлого, роль котрого виконав Олесандр Ширвіндт, дає шанс побачити, що життя не закінчилось і не зупинилось на одному моменті – воно продовжується.

Ще одним яскравим персонажем кінокартини є Максим Суворін, або Сувора, як його називає Олег, з котрим вони відіграли багато “концертів” у ресторанах Воронежа. Сувора, у виконанні Володимира Ілліна, такий собі 50-річний рокер, що встиг пройти Кандагар, часто прикладається до пляшки, але ніколи не втрачає почуття гумору. Через свій образ життя він одразу потрапляє під гнів праведний Анни Дмитрівни. Та, не дивлячись ні на що, Сувора – єдиний справжній друг Олега, котрий ніколи не лишав його в скрутному становищі і як міг сприяв хлопцю у всіх починаннях, опікуючись ним немов рідним сином.

- Посмотри на все эти огни.. Красота... Пёстрые сумерки.

- Пёстрые сумерки?..

- Да. Последняя яркая полоса между днём и ночью.

Фільм вражає своєю простотою та лаконічністю, захоплює відсутністю якоїсь надуманої фатальності й завойовує серце легкістю сприйняття. Він нагадує “Солом’яний капелюшок” та й чимало радянських фільмів 70х-початку 80-их років – те, що не можна висловити словами, легко знаходить своє відображення у чудових піснях. До речі, вся фортепіанна музика і вокал, що лунають у фільмі від актора Дмитрія Курбасова, насправді були записані прототипом головного героя – Олегом Аккуратовим. Саме Олег Аккуратов і надихнув Людмилу Гурченко на створення “Строкатих сутінок”. Як і в стрічці, так і в житті актриса бере активну участь у житті сліпого талановитого 19-річного піаніста. Тож, лише частка в кіноверсії є вигадкою, адже їй підґрунтям слугує реальна історія.

Наприкінці показу на шанувальників чекав приємний сюрприз – Людмила Марківна заспівала їм кілька власних пісень. У 75 років вона не боялась здатись смішною, танцюючи на фоні білого екрану, адже актриса точно знала – скільки б там їй не було років, її рухи назавжди залишаться чаруючими та елегантними.

– Я не боюсь віку, – запевняє вона. – Для мене, як для справжньої актриси, найболючіше – це бути не визнаною, невпізнанною, непотрібною. Я часто була в такому забутому становищі, але ковтала всі образи, адже зрозуміла – немає ніякого сеансу воювати. Треба просто робити свою справу й чекати, чекати, чекати. І, звісно, тримати себе у формі, щоб колись нарешті почути слово “мотор” бути у всеозброєнні. Я виходжу на сцену і я не маю права розчарувати своїх глядачів. І помру я на сцені. Або на підході до неї.

Катерина Зінов’єва

Фильмы, клипы, кинокартины, Людмила Гурченко, Кинопремьеры, новые фильмы, Александр Ширвиндт, Дмитрий Курбасов, Владимир Иллин

Комментарии

Загрузка...
Интер - программа на неделю