«SWEETLO»

Смотрите также: Богдан Буткевич

Богдан Ковальчук , 29 ноября 2010 в 08:41

Богдан Буткевич: «Для того, щоб бути щасливим – треба навчитися бути ним. Я поки ще не навчився»

У нього все нормально! Такий собі молодик у навушниках, одягнений як студент: олімпійка, трохи затерті джинси, спортивне взуття й окуляри в чорній оправі, які додають такому безпосередньому образу серйозності, інакшого погляду. На додачу – зачіска “чубчик вгору”… словом, типовий КПІшник. Але от у голові в нього не алгебра і не стометрові формули! Типовими ідеями на кшталт як потусити нормально і мегакар’єру збудувати, як купити беху чи виїхати в прекрасну країну за кордон, також не заморочується. Але кожної наступної хвилини нашої з ним розмови я дедалі більше усвідомлювала, що з нього так і сиплються зовсім інші алгортми і ідейність його далеко не шаблонна. Аналізуючи і усвідомлюючи, стомлено він знімає окуляри і потерає очі та розповідає про те, що бачить, відчуває, про що пише і співає… Цікавий він “фрукт” – відомий журналіст, гітарист і вокаліст чудового гурту “SWEETLO” Богдан Буткевич.

- Богдане, будь ласка, назви найголовніші речі, які вплинули на тебе найбільше і сформували тебе таким, як ти є сьогодні.

- Ну… По-перше, це моя бабуся. Вона почала виховувати в мені особистість. Вона сама була освіченою, знаним медиком, тому ще з дитинства мене багато чого вчила, багато що розповідала. І до речі, під її патронатом мене віддали на науку до музичної школи.

По-друге, не можна не згадати мого першого викладача музики Андрія Бугрова. Йому також належить не остання роль, зокрема серед людей, які навчили розбиратися і в нотах, і в музичному процесі. Якщо ж говорити про Богдана-журналіста, то моїми наставниками в цій сфері є такі люди (і, звичайно, їхні роботи і статті), як Валерій Зайцев, Андрій Лаврик, Юрій Сандул.

Славнозвісний гурт “The Beatles” також попрацював над моїм становленням. Мені дуже близький їхній склад музичного мислення, тяжіння до “світлості”. Неможливо залишитись аморфним, не модифікуватися від їхнього позитивного заряду… Атом “Бітлз” тепер завжди в мені.

Ну і останнє… (серйозно замислився, зняв окуляри і ніби перебирає скриню, де зберігається найвагоміше) Так!… Може, це трохи по-дурному… але це гітара, яку мені подарували у 8 років.

- Ти називаєш себе ксенофобом і мракобісом. Виходить, що нове для тебе – зась?..

- Це не треба сприймати так буквально. Ні, я не відхрещуюсь від своїх слів. Цими словами я перш за все хотів виразити протест, непогодження і насмішку з нав’язування нам Європою її типу ліберальності і правоти. Це – мій сарказм над європейською парадигмою суспільства і життя взагалі, яку нам пхають завжди і усюди… І я думаю, що кожен народ має жити на своїй території… Так! Негр має жити в Африці, у своїй країні. Отже хай мене вважають краще ксенофобом, ніж захисником якихось і чиїхось там прав!

- Розкажи про те, як ти знайшов у собі журналіста.

- Журналістом я став випадково. Так уже сталось, що за дурною юнацькою логікою з 2002 року мене понесло працювати в різних політичних організаціях, штабах. І ось якось гортаючи на парі в черговий раз газету “Грані плюс”, побачив оголошення про вакансію журналіста у політичний відділ. Ну а чом би й ні? Я ж такий класний, ніби і знаюсь з тією політикою немало… Та вже на той час у мені виникла відраза до всіляких політичних движух, тому всю свою злість вирішив виразити через розслідування і критичні статті. Пам’ятаю, що першими темами моїх робіт були статті про 20 з’їзд СДПУ та Партію зелених. Звичайно, геніальними мої статті вважав тільки я, а з боку редактора вони зазнали повного фіаско. Але все одно мені запропонували роботу, і розпочався важкий процес виписування.

- Знаю, що ти викладаєш у школі журналістики в НТУУ “КПІ”. Поділись думками з приводу стану газетярської галузі в Україні і що можна сказати про свіженьких новинарів?

- Уся біда в тому, що ми дуже бідні на журналістів, яким не все одно, які мають що сказати, і пишуть якісно, з метою змінити щось, зі справжньою ідеєю, глибоко усвідомлюючи це. У нас же купа тих, хто пише “замовники”, “джинсу”, керується бажанням засвітитися і вдовольнити власні примхи. Уже мовчу про тих дівчаток, які сунуть своє личко на телебачення. А ще дратує те, що є такі, які прикриваються своєю “корочкою” журналіста, тим самим паплюжать і принижують це звання. Більшість тих, хто йде у лави журналістів не знають, куди вони йдуть і навіщо. Вони просто хочуть побачити своє прізвище в газеті, задовольнити своє “его” та засвітити своїм фейсом.

Щодо викладання, то мені це дійсно подобається. Адже в аудиторію йде вчити той, хто пережив трагедію життя, загартований болем… У мене саме так. Я мав комплекси з того, що був далеко не тоненький, були проблеми в особистому спілкуванні. Інша ж причина мого вчителювання полягає в тому, що у нас відсутні люди, котрі можуть це гідно робити. Як відомо, найкращі індикатори суспільства і держави – це журналісти, в’язниці і громадські туалети. У нас же зі всіма трьома мірилами великі проблеми. Ті, хто викладають журналістику, товкмачать якісь догми та кліше, суцільну профанацію, теорію закордонних підручників, яка зовсім не адаптована під наше українське сьогодні. Я ж намагаюсь вчити реалій, тому розповідаю все з власного досвіду.

А взагалі ця криза – це просто прекрасно! Вона відсіяла багато шлаків з організму української журналістики. Бо в цих умовах просто немає, за що замовляти “джинсу”.

- У своєму ЖЖ ти пишеш, що ти в пошуках світла, хоча співаєш ліричні пісні і є солістом гурту “SWEETLO”. Як це назвати? Ти ніби світиш для інших, хоча сам того вогню не маєш?

- Найгірше, що люди зупиняються. Ні, вони рухаються в плані бажань, якихось матеріальних питаннях, вони навіть щось читають, але стоять у моральному сенсі. А як тільки ти зупиняєшся – ти стаєш нецікавий іншим, а найголовніше – собі.

За останні 2 роки я дуже змінився. Раніше я обирав для себе агресивний образ: на один удар відповідав десятьма. Зараз відмовляюсь від такого амплуа. Я виходжу на сцену і просто зобов’язаний дарувати світло та тепло, а весь негатив я даю в статтях, так би мовити, там я можу виплеснути не завжди біле і пухнасте.

Я змінююся і перебуваю у вічному пошуку світла. І в цьому пошуку має перебувати кожен.

- Де ти шукаєш натхнення, які твої джерела думок і емоцій?

- Хтось твердить, що його наснажує космос і саме звідти приходять міркування. Як на мене, головний космос у кожному з нас. Важливо встигнути спіймати мить і той настрій, який вона несе. А сама ідея – вона ж, звичайно, від Бога.

Я дуже люблю ніч, вечірнє місто, воно може подарувати дуже багато образів. Багато чого можна знайти і наштовхнутись на деякі думки в метро. Треба дивитися на світ великими, широко розкритими очима, треба вчитися бачити більше. У мене навіть є задум написати цикл маленьких оповідань, пов’язаних з життям підземки.

- Богдане, як ти борешся з паном “де Пресняком”? Чи страждаєш на ескапізм і в чому він проявляється?

- Скажу чесно, що релаксувати я не вмію. Але коли вже геть погано, то не буду приховувати, люблю смачно поїсти. І стримувати себе в цьому – для мене це танталові муки (посміхається).

Коли ж хочу втекти від реальності, сховатися від всіх, я створюю свій маленький дім, світ, в я кому на деякий час закриваюсь, стаю недоступним, переглядаю старі фільми. І вже переконався, що пиятика в таких питаннях – ніяка не панацея, нічим вона не допомагає.

- Як має виглядати ідеальний початок твого дня? Найкращий ранок для тебе – це …?

- Хм… Ну, я увляю це собі так: ми прокидаємось у готельному номері десь у Лондоні, за вікном – туман і бібікають автомобілі, видніються червоні автобуси. Роздається гучний стук у двері, вривається менеджер гурту і нервово, з криком виганяє нас на концерт, адже всі квитки розкуплені, повний аншлаг… Такий собі англійський романтичний ранок…

- Що для тебе щастя? Що це за відчуття?

- Для того, щоб бути щасливим – треба навчитися бути ним. Я поки ще не навчився. Я не знаю, що це таке… Хоча… (знову знімає окуляри, потирає очі, замислюється, копається в собі, відчуває щось) Щастя – це прокидатися із відчуттям, що все буде гаразд, з великою вірою, що сьогодні сто пудів відбудеться щось класне, як у дитинстві.

- Гурт “SWEETLO” в своєму доробку має саунд-трек до фільму “Пусть так”, який присвячений подіям Помаранчевої революції. Богдане, тут наявні якісь політичні уподобання?

- Цей фільм не про команду Ющенка і не про революцію як політичну подію. Це фільм і пісня про Майдан як символ свободи, це – ностальгія за тим відчуттям, коли ми були разом. Найперше Майдан – це доказ того, що ми все можемо змінити, що ми – сила, і цей фільм і пісня присвячується нам самим. І одна справа – написати і співати для людей, яких дійсно твій текст і музика об’єднує: це класно. А писати і співати на замовлення партії, виходити на сцену і агітувати – це зовсім інше. Це те саме, що працювати офіціанткою чи якоюсь дівчинкою “на побігеньках”.

У нас глибоко хвора країна, тому що музиканти продаються і беруться за агітацію. Коли музикант долучається до політиканства, він перестає бути музикантом. “Ґринджоли” для мене – це найгірший приклад. “Океан Ельзи” – найкращий, адже вчинок Слави Вакарчука був гідний, він обрав не депутатський мандат, а мікрофон і залишився співати.

- “Хай так не буде… ” Продовжи, будь ласка, речення.

- Хай так не буде, щоб ця країна залишалась країною невикористаних можливостей. Хай так не буде, щоб наш потенціал обривався через нашу тупість. Хай люди перестануть сподіватися на доброго царя і припинять вірити в халяву. Хай навчаться культури за все платити відповідну ціну.

- Один день до кінця осені. Вже можна підводити риску. Якою ти занотував свою 26-ту осінь?

- Ця осінь виявилась дуже поворотною для мене. По-перше, я став вокалістом, фронтменом, а це дуже важливо і досить несподівано для мене. По-друге, це випуск нашого першому альбому. Цієї осені я змінив написання нот на написання текстів пісень. Цього жовтня і листопада я вчуся не тільки писати про важливе і наболіле, а й оформлювати це все в риму. Та найголовніше, що я відчуваю в собі великий потенціал, впевненість і силу, що в мене це вийде.

У рамках суспільно-політичного життя – я приємно здивований акцією протесту підприємців: люди починають розуміти, що треба сподіватись тільки на себе. А взагалі, це кипіння-бурління в суспільно-політичному житті, і те, якими є і що творять наші державні голови – це про чудово. Це і є найкращим каталізатором для реакції, хімії, внаслідок якої має відбутись переродження країни. Ось воно! Вже поруч, я відчуваю, що українське суспільство вагітне новим національним героєм, своїм Шарлем де Голем, якого ще немає в нашому політикумі, але він обов’язково скоро вирине і стане Президентом.

- Щось планував на Новий рік? Як хочеш зустрічати Діда Мороза?

- Сподіваюсь, що буду працювати. Для мене Новий рік утратив статус “родинне свято”, втратив свою чарівність. Я зрозумів, що чим більше світла ти чекаєш, тим більше лайна ти отримуєш. Так і Новий рік. Узагалі, останнім часом мені не подобаються великі гулянки. Справжнє свято для мене – це Різдво і Великдень.

- І насамкінець, Богдане, окресли себе трьома прикметниками.

- Пошуковий (є таке слово за словником), мінливий, максималістичний.

Вікторія ДУДЧЕНКО, "Хмаро4ос"

Фронтмен гурту "SWEETLO", журналіст "Українського тижня" Богдан Буткевич

Фронтмен гурту "SWEETLO", журналіст "Українського тижня" Богдан Буткевич
Фото звезд и знаменитостей, «SWEETLO», Богдан Буткевич

Комментарии

Загрузка...
Интер - программа на неделю