Дмитрий Павленко , 12 февраля 2008 в 00:05

Ашот Арушанов: «Усередині всіх нас один і той самий потяг до дороги, вітру, спілкування»

Мотомандрівник Сальвадор уже п’ять рік поспіль організовує масштабний байкерський фестиваль «Тарасова гора», а за останній рік здійснив дві великі мандрівки – у Вірменію та на Далекий Схід. В інтерв’ю він розповів про свій новий клуб та відкриття байкерського сезону.

– У байкерських колах вас знають як Сальвадора. Чому Сальвадор і як давно маєте це ім’я?

– На честь Сальвадора Далі. Він був безбашенним чуваком, мені це теж властиве, до того ж я ще й малюю. Часу розвиватися в цьому напрямку немає, проте можу і люблю привносити творчість у все. Сальвадором мене стали називати ще до появи мотоцикла. У Криму співволодів закладом на березі моря, який розписав у стилі Далі й назвав «Сальвадором». Так стали іменувати й мене. Коли взяв мотоцикл, не було ніяких прізвиськ чи погонял, а це стало для мене найбільш прийнятним і приємним. Кажуть, буцімто справді схожий на епатажного художника (показує фотографію з типовими «сальвадорськими» вусами – справді, подібний, – авт.).

– Пам’ятаєте свій перший мотоцикл? Скільки змінили їх за байкерське життя?

– Кататися почав у зрілому віці, перший мотоцикл купив у 30 років. Це був єдиний у світі мотоцикл - за документами, Harley Davidson, а в техпаспорті написано – зі змінним мотором КМЗ, майже «Днепр». Незвичайний на вигляд, дуже довгий, з великим рулем, він виділявся одразу. Потім пішли «японці». Востаннє вирішив взяти щось для поганих доріг. Нині маю італійський мотоцикл Aprilia Caponord. Це як джип серед автомобілів.

– Чула, байкери дають своїм «залізним коням» якісь імена. Як називались ваші байки?

– Першого звали «Харя», «Хорьок». Другий пролетів швидко, без назви, третій – «Загарбник» (інтрудер), четвертий був Вітьок. А останньому, якому вже рік, має не одне ім’я – він і Aprilia, і Caponord.

– Новий байк витримав іспити важкими шляхами?

– Першим випробуванням для нього стала поїздка через весь Кавказ до Вірменії. Мандрівка була складною не лише фізично, а й психологічно: ми потрапили у зону конфлікту між Грузією і Північною Осетією. Не могли рухатися, застрягли в горах між автоматниками. На щастя, консул України і Грузії нас звідти витягнув: по горах, у супроводі машин, через блокпости. Ледь викарабкалися.

– Восени ви наодинці попростували на Далекий Схід. Які враження залишилися від поїздки?

– Так далеко забрався вперше. На Далекий Схід з України їздили лічені байкери. Що далі від’їзжаєш від дому, то більше мандрівка захоплює. Приємно, що місцеві мешканці ставилися з розумінням, увагою, часто допомагали. Траплялося, не міг їхати через грязюку, доводилося стояти всю ніч під дощем і молитися, аби були хороші дороги й сприятлива погода. Побачив озеро Байкал, сибірську тайгу. Ведмедів не було: бачив лише раз, у клітці. Майже 2000 км проїхав по бездоріжжю, де будують федеральну трасу. До Владивостока домчав сам, там потрапив на далекосхідній зліт, потім злітав у Камчатку. З попутником, якому став хрещеним батьком, звернув у Монголію. Від Кемерова до Тюмені зробив «залізну сідницю» – таку назву присвоюють, коли за день проїзжаєш 1000 миль (1600 км). З Єкатеринбурга падався ще на одну дружню авантюру – поїхав до Ташкента, навіть позбирав бавовну. Ну а потім уже повертався додому через Москву, де почесним гостем побував на зльоті Harley Davidson. До Києва дістався 31 вересня, якраз на вибори потрапив. Загалом проїхав майже 30 тисяч кілометрів. На найближчій мотоконференції в Подмосков’ї номінували поїздку на «Мандрівку року». В найближчих планах – об’їхати з двома товаришами всю Європу.

– На своєму «залізному коні» ви відвідали багато країн, спілкувалися з мотоциклістами. Чи відрізняється байкерський рух у нас і за кордоном?

– Це філософське запитання. Можливо, є зовнішня чи ментальна різниця, впливає особливість певної країни, та всередині у всіх нас один і той самий потяг до дороги, вітру, спілкування. Це поєднує всі країни й рухи. Я об’їхав усю Росію, й буквально кожен мотоцикліст, що зустрічав мене випадково чи через друзів, завжди готовий був допомогти. І так по всьому світу. Коли каталися Америкою, зустрічні байкери віталися. Приємно відчувати себе своїм навіть у чужій країні.

– Які головні байкерські клуби в Києві?

– Байкерський рух розростається. Є клуби, які тримаються осторонь, є мотоциклісти-одинаки, які катаються всюди. В Києві родоначальників клубного руху знають усі – це Silver Bullets. Маємо також клуби любителів мотоциклів, різноманітні асоціації, організації. Кожен може збиратися й кататися, куди заманеться.

– Ви самі входите до якогось клубу?

– Завжди казав, що я сам собі клуб. Поважаю клубні традиції, але ніколи й нікуди не збирався вступати. Проте найближчим часом співтовариство моїх товаришів якось позначиться. Скоріш за все це буде «Мотомафія». «Мото» – зрозуміло, нас зблизили й познайомили мотоцикли. А «мафія» – вже третій рік ми щоп’ятниці збираємося і граємо в «мафію». Гра ще більше згуртувала нас, стала частиною життя.

– До фестивалю «Тарасова гора» залишилося кілька місяців. Яка найближча байкерська зустріч?

– 29 лютого відкриємо новий сезон – у Докер-пабі проведемо «100 днів до Тарасової гори» і разом зустрінемо календарну весну. Така зустріч проводиться вперше. До цього були відкриття й закриття сезону, хоча особисто для себе я сезон ніколи не закриваю. Заплановано виступ кількох музичних груп: наші друзі «Вперше чую», можливо, «От вінта», дебют молодої жіночої групи, котрі якраз і заспівають опівночі. Цей вечір нагадує, що вже невдовзі буде шостий фестиваль. На саму «Тарасову гору» щороку з’їзжаються люди з 10 країн світу. Спочатку це була спонтанна вилазка з моїми друзями в Канів, що, зрештою, стала традицією і переросла в міжнародну зустріч. «Тарасова гора» триває чотири дні на базі під Черкасами. В рамках фестивалю ми відвідуємо саму Тарасову гору, Канівський інтернат. Цього року хочу зробити фестиваль ще грандіознішим. У музичній програмі будуть і російські зірки. Самі відвідувачі називають «Тарасову гору» найдушевнішим мотозаходом в Україні, а на останній мотоконференції в Москві наш назвали серед трьох найкращих мотофестивалів у СНД.

– Для утримання мотоцикла потрібні значні фінансові вкладення. Як ви заробляєте на життя?

– Маю маленьке кафе на трасі. Організація «Мотоцентр», разом із якою я організовую фестиваль «Тарасова гора», – це теж бізнес. Потроху знімаюся в кіно, рекламах. У останньому ролику зіграв індійського танцівника, вийшло дуже смішно. Наш моторух з цього вдосталь насміється. Брав участь у чотирьох фільмах українсько-російського виробництва. Переважно, хоча це й дивно, мені дістаються ролі кавказців-бандитів.

– Коли простували на Далекий Схід, на мотоциклі був напис: «Я не один, зі мною Бог». Як співіснують релігія і байкарський спосіб життя?

– Релігія дає свободу. Саме про ці поняття роки три-чотири тому я почав писати статтю, яка, можливо, переросте в книгу. Про тотожність, схожість шляху фізичного, зокрема байкарського і духовного. Для мене уособленням цього є хрест, на перетині якого – моє серце. Спільного дуже багато. Вважаю, що як мотоцикл, так і віра дають свободу. Люди думають, що це паралельні поняття, а я – що вони перетинаються. Наприклад, така аналогія. Хтось ходить у церкву щодня, а хтось лише по вихідних. У нас і на заході також є поняття: «байкер вихідного дня». І це не означає, що він чимось гірший. Потяг до мандрів має бути в душі, всередині, цим потрібно жити. Навіть якщо не вдається поїхати кудись сьогодні, в думках ти однак десь катаєшся. Маєш цим жити, горіти, але не фанатіти, щоб не перегоріти.

– Катання на мотоциклі – травматичне заняття. У вас були серйозні аварії?

– Звісно. Бувало таке, що після ночі катання у Криму я на мить задрімав і на серпантині полетів у кювет, в урвище. Тоді мене й мотоцикл врятували колючки, обійшлося зламаним пальцем. Часто аварії спричинюють автоводії-консервоводи. Скажімо, 80 відсотків, а серед них є багато з летальним кінцем – розворот по суцільній, коли поруч мотоцикліст. У мене була ситуація, коли їхав по роздільній, між рядами, а «Жигуль» вирішив різко розвернутися, щоб вибратися з пробки і поїхати зустрічною. Я налетів на нього. Думав, зламав ногу, але був лише сильний удар. Після цього не відчуваю низу правої ноги. Часто водії роблять навіть на зло, не розуміючи, що байкери ризикують власним життям. Нещодавно ми поставили перший у світі пам’ятник загиблим байкерам. Це був задум Юрія Магістра, втілити який фінансово допомогли й інші люди. Він стоїть на трасі Київ--Одеса, перед Білою Церквою. Велика бронзова скульптура мотоцикліста, що відривається від мотоцикла. Як нагадування живим мотоциклістам про momento more (пам’ятай про смерть), а тако як пам’ять про тих, які пішли від нас у засвіти.

Подробиці від газети "Українська столиця".

Фото звезд и знаменитостей, Ашот Арушанов (Сальвадор)

Комментарии

Загрузка...
Интер - программа на неделю